“Відчуваю себе снайпером, який цілиться в серця людей”: чим живуть франківські вуличні музиканти. ФОТО/ВІДЕО

Франківська стометрівка – своєрідна пристань для творчих людей. Саме тут щодня збираються вуличні артисти, створюючи цю особливу атмосферу нашого міста…

Кореспондентка Ратуші поспілкувалась з франківськими вуличними музиками і дізналась, чим вони живуть, як ставляться рідні до їхнього “вуличного хобі” та які казуси траплялись із перехожими.


Яні Кондрусь тільки 17. Дівчина вже три роки виступає на вулицях міста та в ресторанах Івано-Франківська й Києва.

Все починалось у Франківську. Раніше я виступала від Центру патріотичного виховання і там познайомилась з моїм соулмейтом та вчителем Юрою. Він виявився крейзі-творчою особистістю й одного разу сказав мені: “Виходь на вулицю, бо це найкраща практика, як для музиканта, так і для людини”. І справді, кращої сцени за вулицю я поки не знайшла, хоч виступала у закладах та на фестивалях. На вулицях панує повна свобода, ніхто не зважає чи фальшивиш ти. Це не сцена, де люди купили квитки і їх буде певна кількість, це постійний потік людей, щоразу інших. Я вже третій рік граю у Франківську і все одно є люди, які підходять і запитують звідки я, кажуть, що ніколи мене тут не бачили.

Свій найперший виступ на франківській “сотці” Яна добре пам’ятає – нова гітара, подарована батьками, мандраж і величезний натовп слухачів.

Це був початок вересня. У Палаці Потоцьких тоді святкували День Європи і я повинна була виступити. На 15-річчя мені батьки якраз подарували електроакустичну гітару. Виступу свого я так і не дочекалась. Тоді ми з Юрою вирішили: якщо не виступлю тут, то виступлю на сотці. Ми поставили якусь шапку і почали співати. Я пам’ятаю, як стояла з колонкою та гітарою, руки трусилися і я не знала, як люди реагуватимуть. Але біля стоматологічного корпусу були зайняті всі лавочки, зібрався цілий натовп.

Зазвичай, дівчина виступає у центрі Франківська у п’ятницю або у вихідні дні. Каже, що вже має “своє” місце на середині стометрівки, біля “Львівських круасанів”.

Вулиця допомагає перестати боятись публіки, але все одно перед кожним виступом є мандраж. Якщо його немає, то ти занадто самовпевнений. Я завжди переживаю, щоб все гарно та професійно звучало. Якщо воно мені добре звучить, то воно добре звучатиме й людям. Якщо ні – я краще зберусь і піду.

За словами Яни, найбільше франківцям подобаються україномовні пісні або ті, які зараз “на слуху”.

Люди дуже люблять пісні Скрябіна та Еда Ширана. Трохи старші люди добре реагують на “Hallelujah” та гурт “The Beatles”. Загалом, я виконую те, що мені подобається: українські та англійські пісні. Російські у Франківську не дуже сприймають, мені навіть робили зауваження. І у франківських закладах, в яких я виступаю, є домовленість – співати виключно україно- та англомовні пісні.

Виконує дівчина й авторські композиції. За весь час склала вже понад 60 пісень на різних мовах.

У мене багато власних пісень, просто ніхто не знає, що вони мої. Я не дуже їх записую, бо важко знайти людину, яка має таке саме відчуття, емоції, з якою б у вас зійшлися “струни душі” і яка б записала тобі все максимально так, як ти хочеш.

Однак, є у вуличній свободі й свій мінус. Буває, серед слухачів знаходяться ті, які реагують на іншомовні пісні агресивно.

Одного разу ми зібрали великий натовп людей й одна п’яна жінка почала кричати чому я не співаю українською, а я тоді співала англійською. Я сказала, що зіграю їй зараз “Океан Ельзи”. Натомість вона порвала перед нами цілу купюру, почала забирати у нас мікрофон, чохол від інструменту. Якби не чоловік, який просто “виніс” її, я не знаю, що б робила. Такі випадки рідко, але бувають. Ще іноді трапляються люди напідпитку, які готові на все, тільки б я їм заспівала.

Втім, виступаючи, Яна не помічає нічого навкрути і насолоджується музикою.

Під час виступу у перехожих мене нічого не дратує, тому що це єдиний момент, коли я не думаю і не зважаю ні на кого. Часом спостерігаю за людьми, багатьох запам’ятовую. До речі, здебільшого виходить так, що потім я з ними знайомлюсь. З багатьма своїми друзями я познайомилась саме так.

Сума заробітку за один вечір буває різною. Більшість коштів вокалістка витрачає на покращення інструменту та повсякденні потреби.

Частину грошей я витрачаю на одяг, бо навіть якщо ти виступаєш у ресторанах, там потрібно відповідно виглядати. Витрачаюсь й на подорожі, на квитки, щоб поїхати у Київ та зіграти там.

Батьки підтримують захоплення доньки, не зважаючи на те, що за професією вони військові.

Вони мене підтримують завжди. Мама – творча особитість: і малює, і вишиває. У нас з дитинства це все присутнє. Моя сестра, наприклад, художниця. Я – музикант. Ще одна молодша сестра не знаю ким буде, але побачимо (сміється). Ніхто мені ніколи не нав’язував ким я повинна бути. Батьки бачать, що у мене класно виходить, що це почало приносити заробіток, чують відгуки людей, то чому ні?

Дівчина щаслива, що має довірливі стосунки з мамою і татом, адже помічає, як батьки однолітків вирішуть за них їхнє майбутнє.

Я дуже щаслива, що у мене немає проблем з батьками, бо часто розмовляю зі знайомими і їхні батьки ставлять палки в колеса, намагаючись відтворити свою долю. Це дуже гальмує дітей, я не поважаю таке виховання. Мені здається, якби всі батьки дозволяли дітям самостійно обирати шлях, то суспільство було б щасливішим і кращим.

Зараз Яна закінчує школу та складає іспити. Вступати до університету поки не планує. Каже, набагато ефективнішим для неї є заняття з приватними викладачами або комунікація з іншими музикантами.

Раніше я планувала вступати на журналіста, але плани трішки змінились. Я почала активніше займатись музикою, виступати по різних містах України, тому наразі вступати не хочу. Все, що потрібно і що я хочу знати, я можу вивчити сама. Також можу піти до приватних викладачів або музикантів. Ось зараз я співпрацюю з музикантом, який з 15 років у музиці, працював навіть закордоном. Це дасть мені більше досвіду. Я спілкувалась з багатьма творчими людьми, які мають музичну освіту, але вони запевняють, що сольфеджіо, музична література і самі викладачі відбили у них бажання цим займатись.

У майбутньму музикантка планує більше подорожувати та виступати не тільки у Франківську, але й підкорити Європу.

Я розумію, що після закінчення школи маю повну свободу дій і більше часу на саморозвиток. Але це не означає, що з ранку і до вечора треба валятись у ліжку, а навпаки приділяти більше уваги собі. Я ось здала ЗНО з англійської і у мене з’явилось бажання краще вивчити цю мову. Ну, і я займаюсь улюбленою справою, яка приносить мені задоволення і хороший заробіток. Планую не зупинятись на цьому. Грати у ресторанах – це добре, але мені хочеться більшого. Я хочу подорожувати і ділитись музикою не тільки у Франківську, але й у Європі. Можливо, там мене хтось помітить.


Андрій Дмитренко 16 років займається музикою. Зі скрипкою у хлопця склалась кумедна історія ще у дитинстві, коли ніхто й подумати не міг, що він стане професійним музикантом.

Чомусь у казках дуже часто фігурувала балалайка, тому я й захотів на ній грати. Правда, я не знав, як вона виглядає. І якось подруга моєї мами відпочивала на морі, познайомилась з скрипалькою, яка згодом і стала моєю викладачкою. Довгий час я думав, що граю на балалайці, а коли дізнався, що то скрипка, влаштував істерику та скандал. Правда, зі мною провели розмову і я продовжив вчитися. Через два роки взяв участь у міжнародному конкурсі, посів друге місце і з того часу зрозумів, що мені це подобається.

Після закінчення школи Андрій вступив у музичне училище і вирішив заснувати власний гурт.

Як і всі професійні скрипалі, я вчився та виховувався на класиці, але згодом дізнався про Девіда Ґарретта, який є №1 у світі в даній сфері, і вирішив зібрати свій гурт. Я бачив, як на вулиці грають інші музиканти, ну, і не хотілось вже брати гроші у батьків. Так і почалась вулична гра.

Однак, директор музучилища, в якому навчався хлопець, був строгою людиною і виступати на вулицях категорично забороняв. Боявся, що студенти після цього перестануть вчитися. Тому кожний виступ перетворювався у суцільний ризик.

Я дуже добре запам’ятав свій перший виступ. Це був склад гітара, контрабас і скрипка. Ми вичислили, що директор у той час був на концерті у філармонії і вперше вийшли грати на стометрівку. І що ви думаєте? Під кінець виступу він все одно прийшов. Наступного ранку я з усіх сил намагався не попадатись йому на очі, але потім ми все одно з ним порозмовляли. Сказав, що граємо добре, тому можемо виступати. Єдиною умовою було – не переставати вчитись.

Так хлопці й почали виступати. Правда, у гурті часто виникали непорозуміння, тому за весь час склад гурту змінювався одинадцять разів.

Наш гурт не був серйозним, бо ми були молоді. Хлопцям хотілося грошей заробити, а у мене була трішки інша позиція. Гроші – це важливо, але я – людина кар’єрист, тому дивлюсь більше у майбутнє, ніж “тут і зараз”. В один момент мене це все настільки дістало, що я залишив скрипку на рік. Почав працювати у кафе, адміністратором, баристою, маючи при цьому професію. Але з часом все минулось і десь три останні роки я вже активно граю.

Але це зараз Андрій – успішний музикант, якого всі у Івано-Франківську знають, запрошують на різноманітні святкування, корпоративи та весілля. А коли все тільки починалось, рідні його захоплення не підтримували.

Мене виховували мама та дідусь. І якщо дідусь прекрасно все сприймав, то мама – доцент у медуніверситеті і до мого захоплення ставилась так собі. Їй було незручно, бо хтось з роботи міг мене побачити, коли я грав на вулиці. Але після того, як декілька людей прийшли до неї і сказали “Твій Андрій тааааак грає!”, вона трішки переосмислила це все. А коли дізналась, скільки грошей це приносить і який результат дає, почала ставитись ще краще: не 100% позитивно, але, принаймні, не негативно. Я не вважаю вуличну музику чимось таким, чого можна соромитись. Якщо я знаю, що роблю це культурно, якісно, а також маю хорошу апаратуру, то що у цьому такого? Важливо не що ти робиш, а як ти це робиш (у межах розумного, звісно).

Музикантові подобається виступати на вулицях Івано-Франківська. Каже, франківці дуже хороші люди і виступати для них – цілковите задоволення.

Я люблю своє місто, люди тут дуже класні. Франківськ невеликий, всі всіх знають. Взагалі вулиця – це перша сцена, де ти можеш себе показати, тут ти можеш робити що хочеш і як хочеш. Правда, зібрати публіку зараз важче, бо є багато музикантів. Та й люди вже багато наслухалися, почали частіше їздити у Європу, а там вуличний музикант – це як, професія.

Хлопець запевняє, вулиця – не тільки свобода дій, але й хороша реклама.

Ти себе рекламуєш. Одна справа – зняти кліп на студії і показати його людям, а інша – виступити наживо. Ти можеш себе гарно подати на вулиці. Тому досить часто мене запрошують на різноманітні виступи та весілля, навіть у інші міста.

Зараз Андрій викладає в одній з музичних шкіл міста, подорожує Україною та виступає на різноманітних подіях. Музикант має багато мрій і запевняє: найголовніше – не зупинятись на досягнутому.

Хочеш розсмішити Бога – розкажи йому про свої плани. Мої мрії дуже амбіційні, яких я намагають досягнути. Я хочу вийти на світовий ринок у музичній індустрії, мати попит у світі, а не тільки в Україні. Головне хотіти та робити щось для цього! А мрії мають власність реалізовуватись!


Владислав Чернов – гітарист з 11-річним стажем. За освітою хлопець художник. Розповідає, раніше дуже захоплювався малюванням.

Малювання було моїм захопленням. Я дуже любив цю справу. Міг не заводити ні з ким дружбу, крім одногрупників, а просто годинами сидіти та малювати.

Вперше гітару до рук музикант взяв у 15 років, з того часу з нею не розлучається. Свій перший виступ пам’ятає досі – без апаратури, з акустичною гітарою та з посмішками людей.

Це був далекий 2010 рік. Я повертався з коледжу після пар, сів біля стоматологічного корпусу і хлопці запропонували зіграти. Я був дуже здивований, бо у певний момент на вулиці сильно захмарилось, а коли почав грати, виглянуло сонце. Якісь люди зупинились, посміхнулись, почали мене слухати, тоді я й підсів на цей наркотик.

Активно займається музикою Владислав тільки чотири роки. Раніше виступав більше для друзів, але підсвідомо завжди хотів бути частиною музичного руху.

У мене не було великих планів, але мене надихали відомі люди. Я довго думав, що хочу зробити в житті. Я ж так люблю музику! Дуже! Я щодня її слухаю і настільки надихаюсь цими людьми, які заряджають інших своєю енергією. Тому й вирішив стати частиною музичного руху і також заряджати людей.

Хлопець не обмежується рідним містом, подорожує Україною та Європою. За його плечима вже Польща, Словаччина, Чехія, Німеччина, Данія та Латвія.

Пригадую, як вперше поїхав до Кракова сам, цілий день ходив з апаратурою по центрі, знайомився з місцевими музикантами, питав де можна у них зіграти, а вони казали, що виступати не варто, бо оштрафують. Але я познайомився з одним українцем, який вже дуже давно живе у Польщі і вважає себе «корінним мешканцем». Він сказав, що я можу зіграти на одній площі і навіть якщо мене оштрафують, то зароблю я в рази більше. Я спробував і дуже здивувався, бо зібралось багато людей. У мене були мурашки по шкірі від цього.

Хлопець розповідає, під час виступу у центрі Кракова, неочікувано для самого себе вдалось заспівати зі своїм кумиром – The Passenger (ред. – британський співак та музикант).

Я тоді якраз виконував його пісню «Let Her Go». Він йшов вулицею, почав мені підспівувати. Я подумав, напевно, це не він (сміється). Але він підійшов до мене і це було так круто та дивно водночас! А потім мені виписали штраф на 100 злотих, The Passenger оплатив мені його і запросив на свій виступ ввечері. Шкода тільки, що я тоді не мав свого CD.

Окрім пісень The Passenger, Влад співає композиції різних виконавців.

Мені неважливо на якій мові пісня, я не поділяю музику на мови. Але розумію, що когось з мешканців міста це може образити. Співаю те, що мені подобається. Деколи і власні пісні. Але я не можу сісти та написати пісню навмисне. Я надихаюсь людьми, це якась магія. Я пишу кожного дня, але по одному рядку. Багато думаю і часто мені це заважає.

Серед слухачів виконавець найбільше виділяє дітей. Каже, що це особливі для нього люди, які найщиріше насолоджуються його виконанням.

Діти – це люди, які живуть емоціями. Вони підходять, слухають і їм байдуже хто ти. Вони дивляться на тебе, як на зірку. Для них це таааак класно! Вони ж можуть бачити такий виступ вперше! Пам‘ятаю, як я маленьким вперше побачив гітару в тітки і мені тоді було так класно, бо я доторкнувся до інструменту і він заграв.

Під час виконання Влад сфокусований на музиці, але трапляються люди, які можуть перервати виступ.

Я не дуже люблю, коли мене переривають посеред пісні. Був випадок, коли людина йшла в навушниках, навіть не чула, що я співаю. Потім зняла його і каже «а зіграй мені ось цю пісню». Це не надто виховано, як на мене. А нещодавно один чоловік, не зовсім молодий і адекватний, причепився до мене. Я не знав, що робити, тому склав свої речі та пішов. Він ще довго йшов за мною цілою стометрівкою.

Втім, музикант запевняє, у Франківську переважають культурні люди, тому виступати тут йому страшенно подобається.

Я люблю це місто, бо тут можна втілювати вуличні перформанси. На вулицях панує суцільна імпровізація, тому буває різне, але загалом у Франківську переважають виховані та культурні люди. Я часто відчуваю себе снайпером: цілюся в серця людей – у когось попадаю, у когось – ні, але своїх людей я маю всюди. Вулична музика дає мені свободу, а я дуже її люблю.

Від минулої осені хлопець професійно займається вокалом і готується до випуску першого альбому.

Готую альбом, до якого увійде п’ять пісень. Якраз дописую останню з них. Дуже мені запам’ятався один момент. Я з батьками зараз бачусь рідше, ніж хотілося б. І мама музикою не дуже цікавилась. Але востаннє, коли ми бачились, вона сказала: “Включи мені свою нову пісню”. І це було максимально приємно! Максимально!

Владислав живе “тут і зараз”, тому особливих планів на майбутнє не має. Але ділиться, хотів би подорожувати Європою та об’єднувати людей своєю музикою.

Я думаю, нічого не зміниться у гіршу сторону. Можливо, буде більша аудиторія, більше роботи над собою, над музикою. Зараз планую подорож до Греції та Болгарії, тому буду в Франківську аж восени. А поки співатиму для людей з інших країн. Музика ж об‘єднує. Життя йде, тому потрібно щось робити.

ВІДЕО: Роман Сернецький

Юля Стасюк

Не пропустіть нічого! Слідкуйте за нами у Фейсбук, Телеграм та Інстаграм