“Все одно чекаю, що він повернеться”. Сповідь матері, спогади знайомих про захисника з Прикарпаття Романа Дубінського

На 40 день після загибелі бійця Романа Дубінського його матір виконала останню обіцянку — зробила татуювання — квітку-ромашку та надпис: “Герої не вмирають”. Прикарпатець Роман Дубінський загинув у перші дні повномасштабного вторгнення при обороні Києва — 26 лютого. Це була одна з перших втрат на Івано-Франківщині у великій війні.

Яким запам’ятався Роман Дубінський, про що мріяв 19-річний юнак та про пережиття втрати матір, друзі та наставники юнака розповіли Суспільному, пише Ратуша.

Останнє SMS: “Люблю тебе, синочку…”

Востаннє сина матір Анна Роздільська бачила 6 жовтня о 6:00, коли проводжала в армію. Опісля не вдавалося приїхати через карантинні обмеження. Син прослужив 4 місяці 20 днів, коли у його військову частину прийшли російські окупанти.

Далі — спогади матері про останню розмову напередодні загибелі Романа.

“25 числа (лютого — ред.) опівночі ми з ним переписувалися. Я ще йому написала два останні речення: “Люблю тебе, синочку. Кожна мить з думкою про тебе”. І писала цю фразу, і так мене сльози душили. То він ще прочитав. А потім його найкращий друг, у президентських військах служить, їх разом забрали, мені розповідав: “Росіяни прорвали блокпости та увійшли в Київ. Їх усіх підняли на підтримку блокпостів і Ромчикову частину підняли теж. І коли вони виходили з частини на підтримку блокпостів, то ворог уже був під частиною, і розстріляв усю колону”.

“Кіт Муркусь наче попереджав про загибель сина”

Тієї ночі, коли загинув син, каже Анна, вони разом з мамою спали міцно. Проте їх тричі будив кіт Муркусь, якого колись виходжував від недуги Роман.

“У нього кіт був, та чого був. Є. Він до нас приблудив. У нього був перебитий хвіст, то довелося відрізати. Він у нас, як кролик. Якось він підчепив інфекцію і був при смерті. Я думала усипляти, але Ромчик скричався на мене і сам його виходив, робив уколи, промивав рану.

І поки Романа не було, він спав на його місці. І тієї ночі він спав там. Десь о 6:00 кіт почав дзвонити Ромчиковими медалями. Виходить, коли почалася війна, то ми не спали, кожні чотири години переписувалися із сином. А тієї ночі ми так міцно спали, а кіт нас збудив.

Так десь через 15-20 хвилин кіт знову задзвонив, а десь о 7:00 Муркусь задзвонив так сильно, що ми з мамою встали та почали поратися.

Я глянула, що син вночі був у мережі, і вже ніби щось відчула. Написала йому: “Напиши мені, що у тебе все добре”. Та й пішла рубати дрова. І почула у новинах, що вночі напали на якусь військову частину. Прибігла до хати, кажу: “Мамо, перепитай, в якій частині Ромчик служить?” А мама каже: “Та лиши дитину, хай поспить, він — з чергування”. А за декілька хвилин прийшли із селищної ради повідомити про смерть сина”.

Коли народився  падав сніг, як і у день похорону

“1 грудня і то так пам’ятаю: таке все було сіре, снігу не було, — пригадує день народження сина матір. — А о 9:30 народився і почав падати сніг. Такий, знаєте, як то перший сніг — світлий, чистий. І коли був похорон, 10 березня, теж усе було таке сіре, таке небо було сіре. Коли вже прийшли на цвинтар і почали труну опускати – звіявся вітер. Навіть не знаю, звідки ті хмари нагнав. І в секунді такий сніг почав падати. І все вкрив у секунді білою ковдрою. Біля мене мама стояла, а я ще кажу: “Прийшов до мене Ромчик зі снігом і пішов по снігу”.

Почав заробляти з 14 років

Син, пригадує Анна, з дитинства багато читав, у п’ять років знав сотні віршів.

“Він так ніби поспішав жити. У 14 років попросився поїхати зі мною у Польщу на сезонні роботи. Все жалів мене, хотів допомогти. За перші гроші купив собі велосипед, дуже дорогий, я зараз ним їжджу. Він собі повністю придбав усе до школи: одяг, взуття, зошити, сумку, перший мобільний телефон сенсорний. І кожного літа почав шукати собі роботу. Брався за будь-яку. Згодом допомагав хлопцям на СТО і пішов вчитися по автоелектроніці”, — розповідає Анна Роздільська.

Роман Дубінський навчався в Івано-Франківському вищому професійному училищі сервісного обслуговування техніки. Там у 2021 році здобув фах майстра V розряду з діагностики та налагодження електронного устаткування автомобілів. А 6 жовтня 2021 року пішов в армію.

На 40 день зробила татуювання “Герої не вмирають”

Після служби в армії Роман планував стати тату-майстром. Разом з матір’ю вони домовилися зробити однакові татуювання, проте хлопець так і не встиг обрати малюнок.

“І він все казав, що хотів навчитися робити татуювання, тим займатися… Відкрити кабінет. Він став просити, щоб я дозволила зробити татуювання. Бо він завжди казав: “Виповниться мені 20 років, я тебе питатися не буду. Я — зроблю”.

Я кажу: “Добре, тоді домовляємося — робимо однакові татуювання. У тебе є час, щоб ти вибрав зображення, щоб мені теж сподобалося, і ми зробили однакові татуювання. І вже після його смерті я виконала так ніби останню обіцянку йому й зробила собі татуювання: Ромашка…Герої не вмирають.

“Знаєте, яким Роман запам’ятався?”

“Ви знаєте, яким він мені запам’ятався?” — починає розповідь директорка Лисецького ліцею Марія Солтан. Саме у цій школі навчався Роман Дубінський.

“У нього таке було волосся, така зачіска, волосся вилося, — каже Марія Солтан. — І так воно у нього розвівалося. Він ніколи не ходив, аби так… А це — він, от Роман іде. Все, всі бачать: іде Роман. І коли були змагання з патріотичної гри “Джура”, то він був ройовим. У нього був командирський голос: він віддавав команди й його загін завжди перемагав”.

На час запису розмови у Лисецькій громаді загинули ще два захисники України, одного вважають безвісти зниклим. А сама школа стала прихистком для переселенців з інших областей України.

Прадідусь Романа воював за вільну Україну

Прадід Романа Дубінського — Павло Лаврук — воював проти “совєтської” влади, за що відбув шість років на засланні. Чоловік, пригадує Марія Солтан, часто приходив до школи, щоб розповісти про минуле.

“Мама Романа — вона з такої родини, де пропагувалися патріотизм, самовідданість. Там такий дідусь був, він пройшов складне життя. Але він казав: “Дивіться, вважайте. Вважайте, бо він ніде не дівся. Ця наволоч сидить там і вона чатує. І буде хвилина, коли вони не залишать нас у спокої. Прийдуть сюди за нашою душею”, — цитує Павла Лаврука Марія Солтан.

Син казав: “Я ніде не хочу їхати, я хочу бути в Україні”

“Просила, щоб він десь їхав за кордон, — розповідає матір Романа. — Кажу: “Отримаєш, може, якусь кращу освіту, щось побачиш, подорожуватимеш. А він, у нього щось таке було, – Україна і все. Все казав: “Це — моя земля. Це — моя країна. Я ніде не хочу їхати, я хочу бути в Україні”.

“Перша пластова загибель у великій війні”

Прадідусь Павло Лаврук дуже цінував дружбу із пластунами, каже Анна Роздільська. Коли внук у 8-річному віці став скаутом, він подарував йому відзнаку 1946 року. На ній вигравіювана дата післявоєнної зустрічі пластунів. Після загибелі Романа матір передала відзнаку пластунам, каже в.о. станичного Івано-Франківського пласту Олег Бабецький. Він був зв’язковим 49 куреня, до в якого входив гурток “Пінгвінів” Романа Дубінського.

“Швидше за все, цю зустріч організували у діаспорі й прадідусь Романа відвідав її. Тут написано рік заснування організації — 1911 та рік зустрічі — 1946. Про відзнаку ми дізналися, лише коли матір вирішила передати її нам, — каже Олег Бабецький.

“Я пам’ятаю Романа ще маленьким, — продовжує Олег Бабецький. Він був неймовірною, позитивною дитиною, Це, якщо не помиляюся, перша пластова загибель після великого вторгнення”.

DCIM\150GOPRO

“Не розумію, нащо мені то все без нього?”

“Нічого не можу робити, — зізнається матір Романа. — Просто не розумію, нащо мені то все без нього? Якийсь такий був. Він все казав: “Мамо, не переживай, я з тобою! Казав, мамусю, я з тобою”. І ще такий був, коли були якісь проблеми, негаразди, казав: “Та забий”. Ніколи не плакав, ніколи не жалівся. З ним можна було у розвідку йти, — таким його згадую.

Я така трохи сувора була з ним, за дещо себе інколи картаю, але завжди старалася з ним бути йому другом. І оті фото, які саме я робила, кожен день пам’ятаю, куди ми з ним і де ми їхали. Але ми, коли їхали, нам нікого не треба було. Ми собі про щось розмовляли, гуляли”.

“Все одно чекаю, що він повернеться”

“Бували такі люди, які могли докоряти, що я не побудувала якусь сім’ю, від чоловіка пішла геть, — розповідає Анна Роздільська, те, що дитину рано народила. Я його у 19 років народила.

Але я завжди казала:

“Ні про що не жалію, ні про що. Кажу, маю такого сина, що я ні про що не жалію. Якби мені сказали, що я можу прожити життя спочатку і якось усе поміняти, то я б у жодному разі нічого не міняла, бо я, кажу, маю надзвичайну дитину. Все одно чекаю, що він повернеться додому”.

Не пропустіть нічого! Слідкуйте за нами у Фейсбук, Телеграм та Інстаграм