Долали стрімкою водою відстань до 100 км: як на Гуцульщині сплавляли ліс. ФОТО/ВІДЕО

78-річний Іван Харук з Криворівні, що на Івано-Франківщині, живе у хаті поблизу смерекового лісу і Чорного Черемошу. Цією річкою у 40-60 роках XX століття батько чоловіка — також Іван — сплавляв деревину. Тоді на Гуцульщині людей його професії називали “сплавщиками”.

Іван Харук поділився із кореспондентом Суспільного спогадами про батька, історіями зі сплавів, на яких побував сам, а також розповів, чому робота “сплавщика” була однією з найпрестижніших і найнебезпечніших у ті часи, пише Ратуша.

Професію “сплавщика” порівнювали з працею шахтаря. Дуже небезпечна, бо ви собі уявіть: воду гатили, цілий тиждень вода набиралася. В суботу, коли ці сплави зв’яжуть до купи і воду відкривають, то тут уже ніяких гальм нема, — розповідає Іван Харук.

Ліс тоді сплавляли переважно у суботу — від ранку до ночі. Але готувалися до сплаву увесь тиждень: зі стовбурів смерек майстрували плоти або, як їх називали гуцули, — “талби”. Також ставили на воду загати.

Ставили поперечки такі, туди накидали хвої, вода зупинялася і таке плесо робилося. Туди накочували обрізані смереки, просвердлювали у верхів’ях, просилювали туди троси, зав’язували в кінці. І це так — одна, друга, третя… І так у ряд. Їх усіх з’єднували двома тросами, одну до другої. І так пливли. Спереду були ті, хто керував, — пригадує Іван Харук.

Він мав 13 років, коли тато вперше взяв його із собою на сплав.

Я сиджу вдома і знаю, що наші сусіди мають сплавляти ліс. Я прошуся в мами – мама не відпускає мене. Доти я її мучив, просився, що сказала нарешті: “Йди”. Ви розумієте, я вибігаю лиш на вулицю і якраз мої сусіди пливуть. І я вже не встигаю. Я як побіг за сплавом, і тут, у кінці села, наздогнав, заліз у воду і на самий зад ледве вчепився, і так поплив з ними аж до Кут. А вони лише звідти, спереду дивилися, що буде, бо всяке могло статися, — розповідає Іван Харук.

Ночували сплавщики у колибі, перед нею розводили ватру і по черзі стерегли вогонь. А спали — на землі, встеленій хвоєю.

Мали ліжники, ними накривалися і так ночували. І я з ними там. Мене старалися в середину покласти, аби я не замерз. А вдень я шукав всілякі обрізки, просвердлював, на дроти зсилював і заготовляв дрова додому собі на зиму, — пригадує Іван Харук.

Плотом могли кермувати двоє-троє людей — залежно від об’єму деревини. Здебільшого за раз сплавляли 200-300 м³.

І один раз, я пам’ятаю, сплавили 500 з лишком кубометрів лісу. Це — за раз. Уявіть собі, яка маса лісу. І це все йшло рікою, — каже Іван Харук.

Сплавщики долали стрімкою водою відстань до 100 км. Бувало, що під час сплаву ставалися нещасні випадки — чоловіки ламали ноги, якщо пліт складався удвоє, або навіть гинули.

Окрім вправності, сплавщики мали тільки один спосіб вберегтися.

Молилися Богу. Хрестилися. І, якщо сплав вже йшов у дорогу, пускали, молилися, хрестилися і так з Богом ішли, — розповідає Іван Харук.

На Верховинщині сплавляли смереки здебільшого із сіл та присілків Шибене, Буркут у Кути чи Вижницю.

Звідти колоди потягом везли на Донбас.

Не пропустіть нічого! Слідкуйте за нами у Фейсбук, Телеграм та Інстаграм