“Там треба жити інстинктами”: Петро Шкутяк відверто про війну на Донбасі. ВІДЕО

Ветеран російсько-української війни, а тепер і заступник міського голови Івано-Франківська Петро Шкутяк дав інтерв’ю, в якому розповів про день, коли отримав поранення, прориваючись до Леганського летовища, реабілітацію після поранення, побратимів та стан конфузії.

Відео опублікували на YouTube-каналі “Monoblog”, пише Ратуша.

Петро Шкутяк пригадує, що якийсь час після Майдану він не міг прийти до себе.

Фізично не міг прийти до себе, у мене температура була висока. Я не міг зрозуміти чому, але тоді були якісь такі події, що я під час Майдану проходив по телефору співбесіду англійською мовою.

До Луганська Шкутяк їхав, як на Майдан. Каже, був впевнений, що треба буде просто прикрити “своїх” та заспокоїти ситуацію:

Я вступив у Львівський Католицький Університет на «Державне адміністрування» і вони робили модулі для перших груп. Я поїхав на перший модуль, але вже тоді почала приходити інформація про анексію Криму, почалися перші протистояння, з‘явилися перші жертви на Сході. Мені подзвонив один знайомий, сказав, що збираються на Схід, там формуються такі добровольчі групи. Я не вважав це навіть військовими. Я думав, що це буде, як Майдан. Поїдемо, там треба буде трохи прикрити наших, щоб заспокоїти ситуацію. І треба людей, бо їх немає. Влада поки що розбалансована. Я просто поїхав, нікому нічого не казав, тому що дуже важко було щось комусь пояснювати.

У Луганську франківця зустріли військові і через два дні його вже офіційно оформили.

Їхав поїздом з Києва в Луганську область. Був контакт, нас зустріли. Привезли в ліс. Там стоять намети, якісь люди. Привезли і роздали зброю. В зошиті в клітинку записали твоє прізвище і що тобі видали. У мене був військовий квиток, військова кафедра, всі документи, тому буквально за два дні я був офіційно оформлений, – пригадує ветеран.

Петро Шкутяк розповідає, не вірив у те, що російські війська зайдуть на українську територію, поки сам з цим не зустрівся:

Розуміння прийшло після того, як були перші вбиті серед тих, кого ти бачив і які були поруч. Я не вірив, що російські війська зайдуть до нас. Не вірив, поки сам з цим не зустрівся. Звичайно, коли почалася серйозна війна, то стало зрозуміло, що це процес, який швидко не закінчиться. До цього повинна готуватися вся держава, економіка, армія і так далі. В Луганському аеропорту в оточенні були, а ми перебували в селищі Металіст. Це була крайня позиція там на тій частині українських військ, в якій ми постійно перебували. Почалися виїзди до Луганського аеропорта, ми шукали шляхи пробивання.

Їхали військові на «МАНАх», які возять пісок.

Виїжджали незрозумілими машинами, погружалися в кузов вантажної машини. Пам‘ятаю, дощ падає зверху, ніч, холодно і ми кудись їдемо. Заїхали ми в луганське поле, а луганське поле – це чорнозем. І коли паде дощ, цей чорнозем стає болотом. І цей «МАН» заїхав і далі не може. Пам‘ятаю ще один виїзд. Їхали шкільними автобусами. Вже було сонце. Тільки доїжджаємо до перехрестя, а нашу групу накриває градом. Дали нам знову команду повертатись назад. А ти вже декілька днів не спиш, не їж і думаєш, що зараз хоч трохи поспиш. І приходить команда, що через годину виїзд знову.

Тоді, пригадує Шкутяк, їхали вже на нормальній військовій техніці. Колона складалась з 30-40 одиниць:

Практично ми об‘їхали весь Луганськ до аеропорта. А то жара. Ми приїхали і просто попадали біля тих БМП, хлопці винесли нам щось поїсти. І знову команда нам, що перша команда йде на штурм. «Пішли на штурм» – це село Георгіївка, якраз там були роздоріжжя і стояв блокпост. Пішов штурм цього блокпоста.

Під час цих подій ветеран отримав поранення.

В один момент відбувся мінометний обстріл. Прилетіли міни. Вони почали падати в шахматному порядку. Ми приперлись до стінки, то пилюка. Я починаю приходити до себе, бачу один з наших стоїть, а поряд зі мною лежить дядя Саша і я чую він по рації доповідає командиру, що йому відірвало ногу. Прибігли хлопці, почали надавати допомогу, перев‘язали, обезболююче вкололи. А далі приїхала інша машина БМП і мені командир цієї машини дуже запам‘ятався. Це ж сміливий вчинок – приїхати туди, де міни падають і забирати звідти поранених.

Після цього командир вивіз поранених із зони обстрілу, перегрузив у машину волонтерів і їх вивезли у поле до медиків.

До ночі нас тримали, а потім вдвох з дядьою Сашою вивезли у Щастя в лікарню. Пощастило, що вони змогли нас вивезти у той час, коли незрозуміло хто на дорогах міг стояти, бо там і наші, і не наші. Головне, що хлопець-волонтер, який нас вивозив цим бусом, через деякий час загинув. Він вивозив полонених і танк його… він загинув. Хлопець просто присвятив себе тому, що вивозив поранених на бусі з дуже гарячих місць. Це така пам‘ять про нього у мене.

Ще більше цікавого дивіться у відео:

Не пропустіть нічого! Слідкуйте за нами у Фейсбук, Телеграм та Інстаграм