“Мені було страшно тієї ночі”: прикарпатець розповів, як майже 20 годин шукав загубленого туриста в горах. ФОТО

У четвер, 14 січня о 21:08 в районі гори Піп Іван зник турист, який вирішив підкорити вершину самостійно. Його добу шукали рятувальники, згодом – підключились волонтери, які й успішно його розшукали.

Одним з добровольців був прикарпатець Богдан Фаштрига. Він, разом зі своїм товаришем Максом, розшукував загубленого туриста близько 20 годин і написав про це на своїй Facebook-сторінці, пише Ратуша.

Вирішили йти удвох, бо маємо схожий досвід, беремо з собою рацію щоб бути на зв‘язку з притулком. Варто зазначити, що в цей день Макс (друг) саме піднявся і встиг поїсти, а я катнув десь 700м перепаду і ще зустрічав групу в лісі, за годину до цього всього повернувшись. Далі від Олексія (теж товариш) прибуває: «Ситуація наступна, він десь впав і його болить нога, думаю нічого серйозного, може присідати. Він сидить в наметі і його засипає вже 2 рази відкопувався бо не мав чим дихати. Якшо знайдете забирайте його звідти без снаряги потім забере. Візьміть йому якісь снігоступи і палки, також ремикомплект для ноги( еластичний бинт шину тощо)», – написав прикарпатець.

Богдан взяв з собою термос з чаєм, мотузку, додаткову аптечку, пуховий светр, шину, причепив до рюкзака ак‘ю. Снігоступи я не взяв, бо вирішив, що без них в таку дічь чувак не заломився б, отже вони у нього є. Макс саме отримав ультралайтові лижі, – розповідає в дописі.

О 22:07 чоловіки вийшли на пошуки.

Перед 23:00 вже були на вершині, потім – спуск по хребту в стилі Джеймса Бонда на камусах у напрямку Румунії, слідували координатам. Приблизно за 300м до точки я звернув увагу на ліхтар на полі внизу, ще через 150м упевнився, що то таки ліхтар, і ми круто звертаємо з хребта, оминаючи скельний скид і насолоджуючись святими павдерами. Прибуваємо до потерпілого, знаходимо його тут: Dropped pin Near Repedea, Romania, – написав Богдан.

На місці чоловіки побачили змерзле тіло потерпілого:

За його плечима – камуфляжний рюкзак а ля «тактичний 80х років», на рюкзаку бовтається ще купа всякої дічі, наприклад саперна лопата. Перша реакція: «О, люди! Давно так людей не бачив, 5 днів». Далі він радий нас бачити, а ми зацікавлені скоріше витягнути усі наші задниці з цього снігового та гірського полону. У досить грубій формі доводиться зобов‘язати витрусити лишнє з наплічника, але він усе одно лишається важким. Потерпілий просить заночувати в колибах неподалік (його туди відправили рятувальники), але ми розуміємо, що повноцінно зігрітися та відпочити там не вийде, та й видно обморожені пальці на руках, які скоріше просяться до опікового відділення доброї лікарні, тому вирішуємо йти вже.

Після порції харчів для роздумів і чаю загублений став почуватись бадьоріше.

Він увесь час молов якусь маячню, видно, щоб самоідентифікувати себе живим поруч з цими двома маніяками-рятівниками. 6-7 ранку 15.01 було часом, коли було найскладніше, – мікросни, галюни, і всі радості ночі без сну давалися взнаки. Ще й підйом на хребет у цьому темпі здався вічним. Далі таки вийшли, зустріли світанок, він підбадьорив, що ніч вже витрачена, а до вечора маємо встигнути, та й пішли далі. Стефанові з кожною годиною ставало все важче йти, він регулярно засинав, тож місцями він тримався за лямки наших рюкзаків або ж просто за плечі, йому так ставало легше, мабуть. Підйом до Попівана виявився найзлішим і найзатяжнішим, в одному місці ми втратили біля 40хв, бо видимість була такою поганою, а втома відчутною, що я вирішив наче перед нами скельний скид, а це насправді був просто крутий передутий спуск перед фінальним підйомом зі сторони Мезипотоків. В результаті побігав навколо, звірив з навігатором – все гуд. Нарешті, добираємось на вершину, тут дуже холодно і неприємно, вітер переконливо заставляє одягнути маску, а температура дозволяє знятій рукавиці замерзати за 5 секунд, але зовсім близько наша висота 1927, звідки ми плануємо спускати Стефана удвох в ак‘ї по чудовому полю під назвою «Секс на пляжі». Тут я допускаю другу навігаційну помилку, яка зіграла вцілому нам на руку, і ми починаємо спуск не після, а до хребта, рухаючись полем в напрямку Румунії.

Удвох везти 100кг потерпілого та його багажу в ак‘ї – сумнівне задоволення, та й туман зі свідомістю підкидають сюрпризи – то поле їде, то ми стоїмо, то ак’я зненацька по ребрах прилітає. Скинувши 100м висоти я остаточно впевнююся, що виїхали таки на Румунію і ми беремося траверсувати вправо, цілячись прямо на Струнжин Жолоб, щоб спустити ак‘ю з Стефаном по жолобу як по лійці, – розповідає у своєму дописі Богдан.

За годину до прибуття на локацію прикарпатець попросив через рацію вийти назустріч двох людей з гарячим чаєм і снігоступами.

Спускаємо на сорокаметровій мотузці, чергуючись, процес іде досить швидко, але я помічаю, що нас потихеньку накриває вечір. Після половини спуску знизу до нас вирушає Ігор, і завдяки йому процес іде значно швидше, а внизу уже чекає з чаєм Віталік. Нарешті, коли ми спускаємося до дороги, і я усвідомлюю, що знов стягнули виклики, доганяє втома. Одягаємо ліхтарі знову, в цей час прибігає з села засновник притулку Владік та його брат Василь, – за хребтом рація не тягнула, нас не було 10 годин в ефірі, і всі вже добряче встигли захвилюватися. На дорозі дзвонить Олексій, у нас радісний та поспішний діалог, в ході якого я дізнаюся, що мама про цю виправу дізнається уже постфактум, і це прекрасно. Тим часом Стефана, відпоєного чаєм та бадьорого знову пакують в ак‘ю та тягнуть до притулку вже купа людей, – на клич збіглися інші гості притулку, і ще через якісь півтори години ми всі благополучно знімаємо з себе обладунки і пітонимо найсмачнішу в світі пасту з найдухмянішим чаєм. На годиннику 21:30. Проводимо огляд Стефанових кінцівок, – йому треба негайно в опікове відділення, але транспортувати далі вже – теж не варіант. На зв‘язок виходять ДСНСники, повідомляють, що виходять до нас на «Богуні» в складі 10 осіб. Пригрівшись у кріслі біля пічки, я засинаю, а вранці дізнаюся, що прибули вони в районі 3 ранку, – продовжує чоловік.

Богдан запевняє, що тієї ночі було страшно і він боявся, що загубленого не вийде врятувати.

На повному серйозі ми пояснили йому, що його життя в основному у його руках, і матиме воно продовження чи ні, вирішувати йому. Інколи балаканини з його боку було так забагато, що доводилося погрожувати прискоренням темпу, апелюючи до його міцного резерву сил. Але під вершиною баки почали остаточно закінчуватися у всіх. І тільки коли я побачив дорогу внизу Струнжиного Жолоба, в голові промайнуло: «вдома!». Висновків з цієї ситуації багато, і вони різні, але придурки, що ходять зимові соло зі спорядженням за сорок гривень не переведуться. Мені слід було взяти снігоступи і якихось смачних ніштяків. Снігохід був би дуже доречний у цій ситуації, – з його допомогою евакуація Стефана з дороги до притулку скоротилася б як мінімум на годину. Мені було страшно тієї ночі, бо розумів, що ми можемо спізнитися або знайти Стефана уже не в стані ходити, але обставини були на його і нашому боці. Якби він таки добрався до колиб, то заснувши в такому стані замерз би, а не заснути в нього шансів не було, – завершив чоловік.

Не пропустіть нічого! Слідкуйте за нами у Фейсбук, Телеграм та Інстаграм